Апология

Здравствуйте, вы зашли на форум "Апология".

Если вы еще не зарегистрировались, то вы можете сделать это прямо сейчас. Регистрация очень простая и не займет у вас много времени.

Надеемся, что вам у нас понравится.

Мир Вам!

православный общественно-политический форум

Последние темы

» РФ и Россия
автор Admin Вчера в 21:30

» Чин всенародного покаяния
автор Admin Вчера в 21:24

» ЧТО ТАКОЕ Псевдомонархизм?
автор Admin Вчера в 20:23

» Что это за такой "закон" о земельных участках?
автор Бездомный Вчера в 20:18

» О национальном чувстве
автор Admin Вчера в 20:03

» Кто такой Царь Иоанн Васильевич Грозный, и что он сделал для России?
автор Михаил_ Вчера в 19:48

» Почему "забыть и простить" не получится
автор Монтгомери Вчера в 19:10

» Отец Даниил Сысоев и уранополитизм
автор Holder Вчера в 19:01

» Патриарх Кирилл: Мы не осуждаем людей с нетрадиционной ориентацией
автор Виктор48 Вчера в 16:26

» Сталин-это
автор noname Вчера в 14:31

» Плоды демократии или нужен ли национализм?
автор Ingwar Вчера в 13:41

» БЕСЕДКА (ОБО ВСЕМ)
автор Holder Вчера в 8:25

» Экуменисты уже в Оптиной!
автор Монтгомери 07.12.16 22:39

» Фэнтази Ингвара
автор Ingwar 07.12.16 18:54

» Максимович Танечка, 3 года, ДЦП. Срочный сбор на лечение.
автор Всё будет хорошо 07.12.16 17:02

» АПОСТАСИЯ сегодня
автор Holder 07.12.16 13:44

Православный календарь

Свт. Феофан Затворник

Значки


Каталог христианских сайтов Для ТЕБЯ
Рейтинг@Mail.ru



200stran.ru: показано число посетителей за сегодня, онлайн, из каждой страны и за всё время

Стиль форума

Доп Кнопки

JPG-Net Видео Музыка фоторедактор Фотохостинг

Ссылки на Библию

WM

БОКОВАЯ ПАНЕЛЬ

    Володимир Великий

    Поделиться

    Опрос

    Володимир Великий-оснвоположник української держави?

    [ 2 ]
    67% [67%] 
    [ 1 ]
    33% [33%] 
    [ 0 ]
    0% [0%] 

    Всего проголосовало: 3

    ?????
    Гость

    Володимир Великий

    Сообщение  ????? в 29.01.12 20:18

    Від часів Володимирового Хрещення наш народ не знав періодів бездержавності
    Спойлер:
    Slavw
    12 Dec 2011 02:46

    http://forum.pravda.com.ua/read.php?4,211551646
    Від середини ІХ ст. на чолі слов’янського племінного об’єд­нання з центром у сучасному Києві стали нащадки такого собі Рюрика (Родерика) – військового вождя скандинавських (головним чином – шведських, але не тільки) вояків-вікінгів. Ці неспокійні, войовничі люди були добре відомі мешканцям тогочасної Європи як «варяги», «нормани», «данці», «варани». Професійні вояки, вони десятиліттями здійснювали набіги на близькі і далекі землі. Зокрема, на Константинополь. Найбільш зручний шлях до імператорської столиці – Дніпро. В ті часи його використовували як своєрідний «interstate highway» – як влітку, так і взимку. Впродовж останніх років Х ст. загін правнука Рюрика – Володимира допоміг візантійському імператорові Василеві ІІ утриматися на престолі. Вдячний імператор віддав за його вождя-рятівника доню. Аби увійти до імператорської родини, поганець, розбишака і гульвіса Володимир мусів охреститися. В хрещенні дістав ім’я тестя – Василій. А заразом – і доступ до найвищих тогочасних цивілізаційних надбань. Головний висновок такий: від останніх років Х ст. Київська Русь, як держава руського народу та норманської за своїм походженням керівної верстви, нерозривно пов’язана з правовою, культурною, богословською традицією найбільшої тогочасної світової потуги – Східної Римської імперії (Візантії).
    Завдання остаточного оформлення Великого князівства Київського в правовому сенсі було вирішене сином Володимира-Василія – Ярославом Мудрим. Саме за його правління були узгоджені між собою та зведені до одного кодексу існуючі на той час правові норми. Говорячи сучасними термінами, саме Ярославові належить честь «Конституції молодої держави» – Київської Русі.
    Цей унікальний за своїм значенням документ, першу редакцію якого датують аж 1016 роком, одні дослідники називають «Правдою Ярослава», інші – «Руською правдою». Як би там не було, сучасні українські правознавці, зокрема, доктор історичних наук Віктор Заруба, доводять: цей документ увібрав у себе норми візантійських кодексів. Серед них – «Прохейрон» (зведений кодекс цивільного та державного права); «Епанагоги» – («вступ до великого збірника законів», який виразно зафіксував засадничу ідею розподілу влад); «Шестикнижжя» («найбільше за обсягом зведення середньовічних візантійських законів»); «базиліки» («збірники канонічного, цивільного та державного права, які ґрунтуються, здебільшого, на Кодексі Юстиніана та Дігестах», дещо менше – на «Institutiones») та інших правових актах.
    Але головним, «системоутворюючим» – за В. Зарубою, джерелом Ярославового кодексу було звичаєве право. Кодекс також увібрав у себе княжі угоди, договори князів на з’їздах, угоди князів з народом, норми князівської судової практики, княжі устави, церковні статути та «рецесію норм візантійського канонічного та цивільного права», зокрема – «Номоканон Іоанна Схоластика».
    Отже, наріжні камені «Руської правди» та всіх похідних від нього законодавчих комплексів, як на мене, є цілковито візантійського походження. Зайвий доказ такий. Джерелом права у державі було визначено київського князя з дому Рюриків, освяченого православним митрополитом. «Конституція» князівства зосереджувала в його руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади. Саме київському князю, який з часів Олега іменувався «Великим князем руським», як голові своєї династії, належала вся земля, тобто – вся територія Великого князівства Київського – від Карпат до Балтійського моря на півночі та Чорного – на півдні.
    Цей засадничий принцип в історії нашого державотворення протримався досить довго. Лише за декілька століть – в часи існування Речі Посполитої/Великого князівства Литовського – він був значно «демократизований». Законодавство РП/ВКЛ визначало фактичним джерелом права не Короля, якого обирали лише на певний термін, а всю шляхту – без різниці у віросповіданні. А шляхтичів в тій державі було, як мінімум, відсотків з 10. Ситуація радикально змінилася після австро-російської окупації. Якщо Габсбурги зберегли та модернізували місцеве самоврядування на руських землях, надали русинам (українцям) право обирати та обиратися до загальноімперського парламенту та мати місцеві сейми та сеймики, то на землях, які опинилися під Москвою, все сталося з точністю до навпаки. Єдиним джерелом права і, отже, правом видавати закони та тлумачити їх, був Імператор. Всі інші – разом з верхівкою бюрократії, духовенства та дворянства, були хіба іграшкою в його руках, сліпими та безгласними виконавцями його волі. На практиці, однак, все могло бути і не зовсім так, але, в цілому, цей принцип безправ’я всіх і кожного перед особою Імператора був усталеною практикою та вважався цілком природнім.


    Данські вікінги в поході на Англію

    Рюрик (862 – 879)

    Король Джон (Іоан Безземельний)

    Володимир Великий

    Роман Галицький

    Король Данило І

    Корона короля Данила. За переказами, перероблена на митру Єпископа Перемишльського УГКЦ

    Юрій І

    Гедемін

    Любарт
    Лише в 1917 р. у проекті так званої «конституції Михайла Грушевського», тобто, в проекті Основного закону Української Народної Республіки, було запроваджено альтернативний принцип – принцип народоправства. Цей принцип, хоча із суттєвим виїмком (тільки для так званих «трудящих класів», тобто – тільки для робітників і селян, та й то не для всіх), впродовж усіх десятиліть свого панування мусили декларувати і більшовики. Формально діюча сьогодні Конституція України також визначає джерелом права весь народ. Але фактично таким джерелом після березня 2010 р. є невігластво, страхи, забобони та безумства лише одного кримінального злочинця. В цьому сенсі Україна повернулася в дорюрикову епоху.
    Але повернемося у Ярославові часи. «Руська правда» мала системний, (фундаментальний, принциповий – як хочете, так і називайте) недолік, який, врешті-решт, зруйнував цю державу. Недолік цей так само перейшов у спадок, правдоподібно, від дохристиянських часів. Першопричина смертельної хвороби – неврегульованість «процедури успадкування державної влади в столиці та князівствах». Просто кажучи, писане право Київської Русі на законодавчому рівні не відрегулювало і не закріпило принцип наслідування влади – від батька до сина. Цей принцип, усталений у політичній практиці обох тогочасних Римських імперій, на руських землях «зіштовхнувся з принципом родового старшинства: від брата до брата, а від нього – до старших племінників». Це мало невідворотнім наслідком зміну форми державного устрою. Впродовж короткого (за історичними мірками) часу Київська Русь з великої централізованої монархії перетворилася на федерацію кількох слабеньких локальних князівств, які були не в змозі протистояти централізованій степовій військовій потузі.
    Вже у середині XII ст. єдина Київська держава розпалася на 14 самостійних князівств. Після смерті останнього нащадка Ярослава Мудрого, владу в 1199 р. перебрав Роман Мстиславович, син православного волинського (сьогодні його назвали би «українським») князя Мстислава Ізяславовича та польської княжни Агнеси. Після його загибелі 1205 р., князівство пережило десятиліття смутних часів. 1238 р. син Романа – Данило – об’єднав два князівства – Галицьке та Волинське. Переніс його столицю до Холма. Волинню правив брат Данила – Василько. 1239 р. Данило приєднав до своїх володінь Київ, розповсюдивши, таким чином, свою владу на колосальну територію – від Карпат – до Дунаю та Дністра. До 1246 р. йому вдавалося уникати визнання над собою влади Орди, але, врешті-решт, під загрозою вторгнення степовиків він погодився взяти ярлик на княжіння від хана. 1235 р. Данило, як організатор антитатарського хрестового походу за участі католицьких Литви, Польщі та Угорщини – отримав від Папи Інокентія IV королівський титул.


    Галицько-Волинське королівство 1245 – 1349

    Польща 1370 р.

    З правової точки зору, це визнання створило унікальну для європейських держав ситуацію. З правової та політичної точок зору, влада цієї гілки Рюриковичів була легітимізована як Патріархом Константинополя, так і Папою Римським. Практично це означало, що надалі законне право володіти землями Галицько-Волинського князівства належало тільки і виключно потомкам Данила. Політична практика з таким розумінням легітимності та законності влади цілком узгоджувалася. Наприклад, онук Данила, Юрій Львович, мав титул «Король Руський (regis Rusiae), принцепс Ладимерії (Princeps Ladimerie)». Більше того – визнання влади від обох головних християнських центрів – Риму і Константинополя – означало запровадження формального принципу рівноправ’я поміж обома гілками християнства. Це, зокрема, пояснює, чому впродовж усіх наступних століть сучасні українські землі практично не знали міжконфесійного протистояння, відрізнялися безмежним (згідно з поняттями того часу, очевидно) рівнем віротерпимості.
    Ситуація кардинально ускладнилася, заплуталася, змінилася по смерті бездітних Юрієвих синів – Андрія I та Лева II. Оскільки рід законних правителів урвався, а принцип легітимності володарювання за принципом «крові» зберігався, бояри запросили на престол їх небожа, сина мазовецького князя Болеслава. Останній перейшов на православ’я та правив державою під іменем Юрія II. Саме Юрій підписав так звану «Вишеградську угоду», згідно з якою по його смерті трон мав перейти до польського короля Казимира III. Дізнавшись про угоду, 1340 р. бояри отруїли його, проголосивши волинським князем зятя Юрія II – Любарта, сина Гедеміна, «Короля Литовського й Русі».
    Річ у тім, що ще 1321 року у битві на річці Ірпінь (тепер це, фактично, західна околиця сучасного Києва), Гедемін впень розтрощив об’єднані війська ординців Київського, Переяславського, Галицького та Брянських князів. Згідно з фактично діючим тоді (а, подекуди, навіть і зараз) «правом завоювання», прилучив завойовані землі до Великого князівства Литовського. Тамтешнє місцеве руське населення негативних для себе перемін від зміни володаря не відчуло. Новий владика зберіг для новоприєднаних володінь «всі ті права та привілеї, які мали мешканці того князівства». Таким чином, до складу Великого князівства Литовського станом на початок 20-х років XIV століття увійшли: власне Литва, більша частина сучасної Білорусі, а також Волинь, Вязьма, Київщина, Сіверщина, Смоленське князівство, Східне Поділля, Підляшшя, Турово-Пінська земля, Чорна Русь та деякі інші. Аналогічно чинив і король Польщі. Казимир. Принципово важливо розуміти, що «Милістю Божою Король Краківської землі, Судомирської землі, Серадської землі, Польської землі, Куявської землі, Добрянської землі, Поморської землі, Руської землі, господар і Дідич вічний земель тим володар, король велебний», був одружений з донькою Гедеміна. Зять та молодший син Гедеміна запекло конкурували за владу. 1349 г. Казимир приєднав до своїх коронних земель Київське, Чернігівське та Переяславське князівства. Спеціальним законом його сейм санкціонував для русинів право «вільним відправленням віри користуватися і всіма тими правами користуватися, якими користуються поляки». Єдиною інновацією став хіба адміністративний поділ новоприєднаних князівства на воєводства та повіти.
    Підсумовуючи сьогодні все вищенаведене, запам’ятаємо декілька найважливіших речей.
    Перше. Від часів Володимирового Хрещення наш народ не знав періодів бездержавності.
    Друге. Від часів Володимира Великого процеси, які відбувалися на території сучасної правобережної України, були складовою частиною загальноєвропейських (точніше – центральноєвропейських) процесів.
    Третє. Всі військові конфлікти (ясна річ, окрім воєн з Ордою), були конфліктами династичними, а не національними, чи, тим більше, релігійними. Головними конфліктуючими сім’ями були нащадки засновників та володарів Литви (Гедеміна), Польщі (Пяста) та Русі (Рюрика).
    Четверте. Православні та католики мали рівні права, наші землі не знали конфліктів на релігійному ґрунті.
    Зміни володарів, політичних режимів та державної приналежності населення Литви, Польщі та Русі й надалі обходило. Всі наступні владики спеціальними актами підтверджували існуючі права та привілеї руського народу. Ще одна цитата (з прекрасного дослідження В. Брехуненка «Московська експансія та Переяславська рада 1654 р.», Київ, 2005): «в основу інтеграційних стратегій Литви, спрямованих на інкорпоровані українські та білоруські землі, теж від початку було покладено принцип збереження старовини…, удільність, устрій та суспільна стратифікація цих земель залишалися практично непорушними. Тільки на зміну Рюриковичам удільними князями стали Гедеміновичі». Наприклад, 1386 р. великий князь Литовський Владислав Ягеллон, «пам’ятаючи попереднє своє право на деякі руські землі, зокрема, на згадані князівства, взяв їх пакі у своє володарювання, підтвердив, однак, їм те, що вони всіма тими правами користуватися мають, якими й інші його землі». Надалі цей законний порядок неодноразово підтверджувався впродовж наступних століть.
    Головна причина відмови великих князів литовських від жорсткої централізованої моделі управління, як це показав, зокрема, той таки В. Брехуненко, полягала в тому, що «Литва і територіально, і демографічно, і, що найважливіше, культурно потонула в руській стихії». При цьому «руська еліта продемонструвала відмову від претензій на самодостатнє власне державне життя. Розосереджена по осібних князівствах-державах вона… не генерувала не тільки ідею відновлення своєї «великої держави», а й потяг до утворення з руських земель окремого руського політичного організму в рамках Великого князівства Литовського. Руські князі та зрущені Гедеміновичі зосередилися на більш вужчому завданні – консервуванні «старовини» як змісту широкої автономії цих земель. Українська еліта жодним порухом не виказала прагнення зіперти свою «старовину» на міцніший ґрунт, на ґрунт оформлення осібного політичного організму як третьої складової цієї держави».
    Чому сталося саме так?
    А от про це – в наступному числі «Часу і Подій».

    [www.chasipodii.net]

    ?????
    Гость

    "Володимир Великий"

    Сообщение  ????? в 29.01.12 20:22

    http://www.history.vn.ua/article/187.html
    Спойлер:

    1. Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандінавськи Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

    Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних в'ятичів і поширив свою владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців.

    Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

    Перші роки князювання Володимира в Києві йдуть на зміцнення розхитаної системи в період поділу і міжусобної боротьби Київської держави. Безсумнівно, це зажадало від Володимира сильної напруги та енергії. Ряд походів його записані у літописах, але вони, звичайно, не дають повного поняття про цю кипучу військову діяльність нового київського князя. З літописних джерел видно, що в той час як Святослав звертав особливу увагу на східні границі держави, Володимир дуже багато уваги приділяв західним. Сучасний польський документ дає нам указівку на західну границю Російської держави, встановлену цими походами Володимира: на північно-заході вона доходила до границі прусів, на південно-сході підходила під Краків. Тут, на західній границі, зав'язалася боротьба за політичний вплив з Польщею, на чолі якої став тоді талановитий князь Болеслав.



    2. Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв'язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Звідси бере початок династичний принцип, що одержує свій повний розвиток у наступних сторіччях. Ще більш важливе значення мали культурні елементи, уведені Володимиром у внутрішні відносини держави. Створені зовнішньою силою вони не мали внутрішнього зв'язку, крім економічних інтересів що творив і підтримував його військово-торгового класу, цей державний апарат одержує при Володимирі нові підвалини, культурного і морального характеру, у виді нової, запозиченої з Візантії, релігії і зв'язаних з нею освіти, книжності і культури. Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв'язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Звідси бере початок династичний принцип, що одержує свій повний розвиток у наступних сторіччях. Ще більш важливе значення мали культурні елементи, уведені Володимиром у внутрішні відносини держави. Створені зовнішньою силою вони не мали внутрішнього зв'язку, крім економічних інтересів що творив і підтримував його військово-торгового класу, цей державний апарат одержує при Володимирі нові підвалини, культурного і морального характеру, у виді нової, запозиченої з Візантії, релігії і зв'язаних з нею освіти, книжності і культури.

    Початковою точкою цього надзвичайно важливого в культурній еволюції не тільки українських племен, але і всієї Східної Європи явища були насамперед політичні плани Володимира: прагнення підняти престиж своєї влади, прикривши його візантійським ореолом. Це було загальне прагнення засновників нових держав середньовічної варварської Європи, що шукали засоби зміцнити свою владу, як незначний їхній авторитет в очах товаришів-васалів і соратників підданих. Між київськими князями Володимир не був першим на цьому шляху. У своїх повчаннях сину імператор Костянтин Порфірородний дає йому наставляння щодо того, як варто оброблятися, коли князь хазар, угорців, чи Русі який-небудь інший варварський народ, як те часто буває, звернеться до нього з проханням надіслати йому чи корону, чи інші імператорські регалії і поріднитися з ним. З такими проханнями різні варварські князі дійсно часто зверталися до імператорів Рима, а також, як західного, так і східного – Константинополя. Цим шляхом вони прагнули користуватися чарівністю «вічної» імперії і її ореолом, підсилити свій престиж. Зверталися до них, судячи зі слів Костянтина, і попередники Володимира на київському престолі. З такою пропозицією звернувся до візантійського імператора і Володимир, з тим розходженням, що його плани привели до надзвичайно важливих наслідків, значення яких він, мабуть, зумів оцінити по достоїнству.

    Привід до того дав сам імператор. Візантія переживала важкі часи наслідку дуже небезпечного повстання, піднятого племінником покійного імператора Никифора, Вардою-Фокою, і імператор Василь звернувся по допомогу до Володимира, як це не раз робили і його спадкоємці, до Никифора Фоки включно. Володимир не відмовив у допомозі, але поставив свої умови: імператор Василь і його брат-співправитель видадуть за нього свою сестру і надішлють йому імператорські регалії. Імператор зажадав, щоб Володимир у такому випадку хрестився. Володимир погодився і прийняв водохрещення.

    Умова була укладена на початку 988 року. Російський шеститисячний допоміжний загін був посланий і зіграв важливу роль у придушенні повстання. Але імператори не поспішали виконати свою обіцянку. Незважаючи на свою могутність, російський князь у візантійських придворних колах цінувався невисоко, зі зборів формул імператорської канцелярії знаємо, що грамоти до київських князів писалися з меншим етикетом, чим до хазарського кагана, не говорячи вже про болгарського царя. Видавати дочку візантійського імператора за цього північного варвара було дуже тяжким приниженням, і візантійський двір, мабуть, ухилявся від нього. Тоді, щоб примусити його до виконання обіцянок, Володимир звернувся до п'яти російсько-візантійських володінь – кримським володінням Візантії, що вона так боязко охороняла трактатами (944 і 971 років) від домагань київських князів. Володимир відправився походом у Крим і взяв столицю візантійських володінь – Херсонес. Це зробило свою дію, тим більше що імперія була знову в дуже скрутному положенні. Імператор Василь поспішно відправив сестру Ганну в Херсонес. Там обвінчали її з Володимиром, що ще раніш прийняв водохрещення, і Володимир повернув Візантії Херсонес – як викуп за дружину.

    Будучи видатним політиком, Володимир вмів оцінити політичне значення християнства для своєї державної системи, хоча самого його, як бачимо, до водохрещення привели чисто політичні комбінації. Християнство було найважливішої складовою частиною візантійської культури, суспільної і державної організації Візантії, і Володимир, прагнучи до зближення, до уподібнення своєї держави до візантійської, природно, побажав уподібнити його і з цієї важливої сторони якнайближче. Він, мабуть, розумів, яке величезне політичне значення буде мати поширення серед народів його держави, з їх різноманітними, примітивними і незакінченими релігійними віруваннями, нової культурної релігії з багатим внутрішнім змістом і зовнішнім блиском мистецтва, з цілком закінченими формами і виробленої ієрархією. Розповсюджувана урядом, ця нова релігія і надалі повинна була триматися князівської влади як своєї опори і, зв'язуючи новим, культурним вузлом племена російської політичної системи, повинна була зміцнювати їхню залежність від Києва і київської династії. Не заперечуючи цілком нормальних мотивів моральним впливом розповсюдження нової релігії, ми все-таки в цих політичних мотивах насамперед повинні шукати пояснення тієї енергії, з яким Володимир зайнявся насадженням у землях Російської держави нової релігії і нерозривно зв'язаної з нею візантійської культури, уживаючи для цього весь вплив свого князівського авторитету і не зупиняючи перед примусом.

    Перелом, утім, не був раптовим, тому що християнство було здавна добре відомо в більш значних містах Російської держави, де групувався військово-торговий стан, що мав можливість близько знайомитися з християнською релігією у своїх торгових подорожах по візантійських і західноєвропейських землях. Після походу 860 року з Константинополя була вислана на Русь місія, що звернула багатьох у християнство, так що туди був потім посланий особливий єпископ. Відомо, що сам тодішній князь Аскольд був християнином. У першій половині 10 століття була в Києві церква ім. Іллі і в трактаті 944 року християни виступають вже значною групою серед дружини Ігоря. Завдяки цьому старання Володимира поширити християнство мали повний успіх у більш значних, особливо південних, містах. Поза їх вона поширювалося, звичайно, повільно і туго.

    Володимиром закладені були початки організації російської церкви: заснована метрополитну і кілька єгипетських кафедр. Створено було кілька монументальних пам'ятників церковного зодчества. Привезені з Херсонеса і поставлені в Києві бронзові фігури коней і статуї виявляють у Володимирі бажання прилучити Русь і до світського візантійського мистецтва. Про інтерес до поширення візантійського утворення свідчить приведена в літописі звістка про те, що Володимир забирав дітей в людей вищих станів і віддавав їх «на навчання книжкове», - очевидно, з метою приготувати не духовних, а взагалі геніальних людей. Ці прагнення його – увести Русь у коло інтересів культурного тодішнього візантійського світу – не були даремні: уже серед перших поколінь київських учнів ми бачимо людину, що знаходиться на висоті сучасної візантійської культури, в особі митрополита Іларіона, автора похвального слова Володимирові.

    Так покладалися основи нових елементів, що зв'язали різноплемінні провінції Києва новою, культурною, могутньою силою, яка пережила і саму Київську держава. Рука об руку з нею йшов інший могутній зв'язок, також ще тільки зароджувався тоді, у виді єдності політико-суспільного устрою, суспільних відносин і права, які згодом теж глибоко проникали в життя земель держави. З Володимира починається цей помітний в еволюції Київської держави перехід від князів-наїзників, що тримали свою державу силою, до князів з більш вираженим характером правителів. Дід Володимира загинув, як хижий наїзник, батько склав свою голову в далекому поході, як мандрівний лицар. Володимир вмирає у своїй столиці, і люди оплакують його.

    За князями-ґвалтівниками прийшов князь, що звернув свою діяльність на підведення культурних фундаментів під будинок, споруджений його попередниками. Володимир ввів свою фінансову систему та широко розповсюдив дипломатію. За часи його правління Київська Русь стала Величезною імперією.



    3. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.

    Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусідство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.

    Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.

    Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.









    Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандінавськи Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

    Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних в'ятичів і поширив свою владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців.

    Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

    Перші роки князювання Володимира в Києві йдуть на зміцнення розхитаної системи в період поділу і міжусобної боротьби Київської держави. Безсумнівно, це зажадало від Володимира сильної напруги та енергії. Ряд походів його записані у літописах, але вони, звичайно, не дають повного поняття про цю кипучу військову діяльність нового київського князя. З літописних джерел видно, що в той час як Святослав звертав особливу увагу на східні границі держави, Володимир дуже багато уваги приділяв західним. Сучасний польський документ дає нам указівку на західну границю Російської держави, встановлену цими походами Володимира: на північно-заході вона доходила до границі прусів, на південно-сході підходила під Краків. Тут, на західній границі, зав'язалася боротьба за політичний вплив з Польщею, на чолі якої став тоді талановитий князь Болеслав.



    2. Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв'язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Звідси бере початок династичний принцип, що одержує свій повний розвиток у наступних сторіччях. Ще більш важливе значення мали культурні елементи, уведені Володимиром у внутрішні відносини держави. Створені зовнішньою силою вони не мали внутрішнього зв'язку, крім економічних інтересів що творив і підтримував його військово-торгового класу, цей державний апарат одержує при Володимирі нові підвалини, культурного і морального характеру, у виді нової, запозиченої з Візантії, релігії і зв'язаних з нею освіти, книжності і культури. Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв'язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Звідси бере початок династичний принцип, що одержує свій повний розвиток у наступних сторіччях. Ще більш важливе значення мали культурні елементи, уведені Володимиром у внутрішні відносини держави. Створені зовнішньою силою вони не мали внутрішнього зв'язку, крім економічних інтересів що творив і підтримував його військово-торгового класу, цей державний апарат одержує при Володимирі нові підвалини, культурного і морального характеру, у виді нової, запозиченої з Візантії, релігії і зв'язаних з нею освіти, книжності і культури.

    Початковою точкою цього надзвичайно важливого в культурній еволюції не тільки українських племен, але і всієї Східної Європи явища були насамперед політичні плани Володимира: прагнення підняти престиж своєї влади, прикривши його візантійським ореолом. Це було загальне прагнення засновників нових держав середньовічної варварської Європи, що шукали засоби зміцнити свою владу, як незначний їхній авторитет в очах товаришів-васалів і соратників підданих. Між київськими князями Володимир не був першим на цьому шляху. У своїх повчаннях сину імператор Костянтин Порфірородний дає йому наставляння щодо того, як варто оброблятися, коли князь хазар, угорців, чи Русі який-небудь інший варварський народ, як те часто буває, звернеться до нього з проханням надіслати йому чи корону, чи інші імператорські регалії і поріднитися з ним. З такими проханнями різні варварські князі дійсно часто зверталися до імператорів Рима, а також, як західного, так і східного – Константинополя. Цим шляхом вони прагнули користуватися чарівністю «вічної» імперії і її ореолом, підсилити свій престиж. Зверталися до них, судячи зі слів Костянтина, і попередники Володимира на київському престолі. З такою пропозицією звернувся до візантійського імператора і Володимир, з тим розходженням, що його плани привели до надзвичайно важливих наслідків, значення яких він, мабуть, зумів оцінити по достоїнству.

    Привід до того дав сам імператор. Візантія переживала важкі часи наслідку дуже небезпечного повстання, піднятого племінником покійного імператора Никифора, Вардою-Фокою, і імператор Василь звернувся по допомогу до Володимира, як це не раз робили і його спадкоємці, до Никифора Фоки включно. Володимир не відмовив у допомозі, але поставив свої умови: імператор Василь і його брат-співправитель видадуть за нього свою сестру і надішлють йому імператорські регалії. Імператор зажадав, щоб Володимир у такому випадку хрестився. Володимир погодився і прийняв водохрещення.

    Умова була укладена на початку 988 року. Російський шеститисячний допоміжний загін був посланий і зіграв важливу роль у придушенні повстання. Але імператори не поспішали виконати свою обіцянку. Незважаючи на свою могутність, російський князь у візантійських придворних колах цінувався невисоко, зі зборів формул імператорської канцелярії знаємо, що грамоти до київських князів писалися з меншим етикетом, чим до хазарського кагана, не говорячи вже про болгарського царя. Видавати дочку візантійського імператора за цього північного варвара було дуже тяжким приниженням, і візантійський двір, мабуть, ухилявся від нього. Тоді, щоб примусити його до виконання обіцянок, Володимир звернувся до п'яти російсько-візантійських володінь – кримським володінням Візантії, що вона так боязко охороняла трактатами (944 і 971 років) від домагань київських князів. Володимир відправився походом у Крим і взяв столицю візантійських володінь – Херсонес. Це зробило свою дію, тим більше що імперія була знову в дуже скрутному положенні. Імператор Василь поспішно відправив сестру Ганну в Херсонес. Там обвінчали її з Володимиром, що ще раніш прийняв водохрещення, і Володимир повернув Візантії Херсонес – як викуп за дружину.

    Будучи видатним політиком, Володимир вмів оцінити політичне значення християнства для своєї державної системи, хоча самого його, як бачимо, до водохрещення привели чисто політичні комбінації. Християнство було найважливішої складовою частиною візантійської культури, суспільної і державної організації Візантії, і Володимир, прагнучи до зближення, до уподібнення своєї держави до візантійської, природно, побажав уподібнити його і з цієї важливої сторони якнайближче. Він, мабуть, розумів, яке величезне політичне значення буде мати поширення серед народів його держави, з їх різноманітними, примітивними і незакінченими релігійними віруваннями, нової культурної релігії з багатим внутрішнім змістом і зовнішнім блиском мистецтва, з цілком закінченими формами і виробленої ієрархією. Розповсюджувана урядом, ця нова релігія і надалі повинна була триматися князівської влади як своєї опори і, зв'язуючи новим, культурним вузлом племена російської політичної системи, повинна була зміцнювати їхню залежність від Києва і київської династії. Не заперечуючи цілком нормальних мотивів моральним впливом розповсюдження нової релігії, ми все-таки в цих політичних мотивах насамперед повинні шукати пояснення тієї енергії, з яким Володимир зайнявся насадженням у землях Російської держави нової релігії і нерозривно зв'язаної з нею візантійської культури, уживаючи для цього весь вплив свого князівського авторитету і не зупиняючи перед примусом.

    Перелом, утім, не був раптовим, тому що християнство було здавна добре відомо в більш значних містах Російської держави, де групувався військово-торговий стан, що мав можливість близько знайомитися з християнською релігією у своїх торгових подорожах по візантійських і західноєвропейських землях. Після походу 860 року з Константинополя була вислана на Русь місія, що звернула багатьох у християнство, так що туди був потім посланий особливий єпископ. Відомо, що сам тодішній князь Аскольд був християнином. У першій половині 10 століття була в Києві церква ім. Іллі і в трактаті 944 року християни виступають вже значною групою серед дружини Ігоря. Завдяки цьому старання Володимира поширити християнство мали повний успіх у більш значних, особливо південних, містах. Поза їх вона поширювалося, звичайно, повільно і туго.

    Володимиром закладені були початки організації російської церкви: заснована метрополитну і кілька єгипетських кафедр. Створено було кілька монументальних пам'ятників церковного зодчества. Привезені з Херсонеса і поставлені в Києві бронзові фігури коней і статуї виявляють у Володимирі бажання прилучити Русь і до світського візантійського мистецтва. Про інтерес до поширення візантійського утворення свідчить приведена в літописі звістка про те, що Володимир забирав дітей в людей вищих станів і віддавав їх «на навчання книжкове», - очевидно, з метою приготувати не духовних, а взагалі геніальних людей. Ці прагнення його – увести Русь у коло інтересів культурного тодішнього візантійського світу – не були даремні: уже серед перших поколінь київських учнів ми бачимо людину, що знаходиться на висоті сучасної візантійської культури, в особі митрополита Іларіона, автора похвального слова Володимирові.

    Так покладалися основи нових елементів, що зв'язали різноплемінні провінції Києва новою, культурною, могутньою силою, яка пережила і саму Київську держава. Рука об руку з нею йшов інший могутній зв'язок, також ще тільки зароджувався тоді, у виді єдності політико-суспільного устрою, суспільних відносин і права, які згодом теж глибоко проникали в життя земель держави. З Володимира починається цей помітний в еволюції Київської держави перехід від князів-наїзників, що тримали свою державу силою, до князів з більш вираженим характером правителів. Дід Володимира загинув, як хижий наїзник, батько склав свою голову в далекому поході, як мандрівний лицар. Володимир вмирає у своїй столиці, і люди оплакують його.

    За князями-ґвалтівниками прийшов князь, що звернув свою діяльність на підведення культурних фундаментів під будинок, споруджений його попередниками. Володимир ввів свою фінансову систему та широко розповсюдив дипломатію. За часи його правління Київська Русь стала Величезною імперією.



    3. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.

    Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусідство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.

    Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.

    Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.











    Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

    Перші роки князювання Володимира в Києві йдуть на зміцнення розхитаної системи в період поділу і міжусобної боротьби Київської держави. Безсумнівно, це зажадало від Володимира сильної напруги та енергії. Ряд походів його записані у літописах, але вони, звичайно, не дають повного поняття про цю кипучу військову діяльність нового київського князя. З літописних джерел видно, що в той час як Святослав звертав особливу увагу на східні границі держави, Володимир дуже багато уваги приділяв західним. Сучасний польський документ дає нам указівку на західну границю Російської держави, встан

    ?????
    Гость

    Володимир Святославич

    Сообщение  ????? в 29.01.12 20:25

    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%87
    Спойлер:

    Володимир Святославич (д.-рус. Володимѣръ Святославичь, 958? — 15 липня 1015) — руський державний і політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь новгородський (958—980), великий князь Київський (980—1015). Син Святослава Ігоровича, великого князя Київського, та його коханки-рабині Малуші. 988 року охрестив Русь, першим з руських князів розпочав карбувати власну монету. Канонізований Католицькою і Православною церквами як Святий рівноапостольний князь Володимир. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир І.
    Зміст [сховати]
    1 Біографія
    1.1 Народження і дитинство
    2 Походи
    3 Хрещення
    4 Родина
    4.1 Дружини і діти
    5 Князь Володимир на грошах
    6 Ресурси інтернету
    7 Посилання
    [ред.]Біографія

    [ред.]Народження і дитинство
    Син великого князя Київського Святослава I Ігоровича і його коханки Малуші, дочки Малка Любечанина, яка служила ключницею княгині Ольги. Рік народження Володимира невідомий. Його батько Святослав народився в 942, а старший син Володимира Вишеслав — близько 977, звідки історики виводять роком народження Володимира 960-й з точністю до декількох років.
    Як повідомляють пізні джерела XVI століття Никонівський і Устюжський літописи, Володимир Святославич народився в селі Будутині, куди розгнівана Ольга відіслала Малушу.
    « «Володимиръ бо бе отъ Малки, ключници Олжины; Малка же бе сестра Добрыне, — и бе Добрыня дядя Володимиру; и бе рожение Володимеру въ Будутине веси, тамо бо въ гневе отслала ея Олга, село бо бяше ея тамо, и умираючи даде его святей Богородици» (Никонівський літопис). »
    У російській історичній літературі було намагання довести, що Будутино — це село Будник (зараз урочище Буденик) під Псковом. Однак серйозних підтверджень, які б доводили цю версію, немає. Український дослідник Ю. Диба висунув версію, що Будутино — це сучасне волинське село Будятичі, яке є околицею міста Нововолинська[1]. Згадка про церкву Пресвятої Богородиці, якій було передано літописне Будятино, кореспондується з документальними свідченнями XV ст., за якими Будятичі належали до угідь давнього Зимненського Свято-Успенського Святогорського монастиря.
    Про подальшу долю Малуші літописи не повідомляють, а малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Вихованням його займався швидше за все дядько по матері Добриня, оскільки у звичаях Русі було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини.
    [ред.]Походи



    Серебряник князя Володимира. Промальовка
    У 981 р. «йде Володимир на Ляхи и взя грады их Перемишль, Червен и иныа грады, иже есть под Русью». Успіх Володимира пов'язаний також з тим, що йому вдалося порозумітися з окремими з хорватських племінних князів. Того ж року «і вятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.»
    982 р. Володимир вдруге пішов походом на вятичів, які повстали проти князя. 983 р. «Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх». У 985 р. Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна тривала з перемінним успіхом і скоро обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше Булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир з Булгарією був скріплений черговим шлюбом.
    Головним же результатом Херсонеської війни (осінь 987 — весна 988 рр.) було не тільки прийняття християнства на Русі (988 р.), але й союз з Візантією, скріплений шлюбом з принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (938—963 рр.). Анна народилася у 963 р. і померла у 1011 р.
    Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник Володимира важив 4,2 г і був рівний по вартості візантійській номізмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замісь зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.
    Володимир-Василь Святославич помер 15.07.1015 р. у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві.
    [ред.]Хрещення



    Пам'ятник Володимиру Великому (Київ)
    Детальніше: Хрещення Русі
    8 років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. На той час єдинобожжя у різних формах (християнство, мусульманство, іудаїзм) вже поширилося по тогочасному світу. На тогочасних східнослов'янських землях (особливо у великих городах) поряд з язичниками існували спільноти християн, мусульман, євреїв і т. д. Стояло питання вибору одного з єдинобожних віровчень у якості державного. Після довгих вагань Володимир Великий разом з оточенням зупинив свій вибір на православ'ї (християнстві) — віровченні найбільш впливової наддержави тогочасного світу — Римської (Ромейської) імперії (точніше її східної частини).
    Оточена сусідами-християнами — поляками, чехами, болгарами, візантійцями — Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976—1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987—988 р. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт — Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони народ великий (як запише один з тогочасних східних авторів).
    Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херсонес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 року, описуючи його так:
    І коли прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде…» А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається…
    Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів — поховальний — зберігав елементи язичництва аж до рубежа ХІІ-ХІІІ ст. Яскравим феноменом поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі ремінісценції знаменитого «Слова о полку Ігоревім» (кінець ХІІ ст.): автор практично не апелює до християнської символіки, натомість розлого покликається на поганську, згадуючи Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та ін.
    [ред.]Родина

    4. Ігор I (~887 - † 945)
    2. Святослав I (942 - † 972)
    5. Ольга (~903 - † 969)
    1. Володимир I (956~958 - † 1015)
    6. князь Мал (?)
    3. Малуша
    7. невідома

    [ред.]Дружини і діти


    Володимир і Рогніда
    До прийняття християнства Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді, 200 — у Берестові. Але літописці фіксували тільки «законні шлюби» князя і нащадків від них. У 969 р. він був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені управляв брат його матері Добриня.
    З літа 980 р. третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка I Святославича. Коли від цього зв'язку народився Святополк I, супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.» Подальша доля «грекині» невідома.
    Олова — Перший шлюб Володимира стався ймовірно зимою 978/979 рр.
    Вишеслав Володимирович (980 (?) — 995 (1010))
    Рогніда — Зґвалтована на очах у батька, стала другою дружиною Володимира зимою 980 р.
    Ізяслав (981—1001)
    Ярослав-Георгій (983—1054)
    Всеволод Володимирович (983—1013)
    Предслава Володимирівна (983 (986) — 1011 (1042))
    грекиня — Вдова Ярополка I Святославича, стала третьою дружиною Володимира з літа 980 р.
    Святополк-Петро (981—1019) супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.»
    Малфріда (? — 1002) — чешка за походженням, напевно княжого роду. Шлюб близько 981 р.
    Святослав Володимирович (982—1015)
    Адель — донька перемишльського князя одного з хорватських князівств. Шлюб близько 981 р.
    Мстислав-Костянтин (983—1036)
    2-а чешка
    1-а болгарка — Шлюб після тривалої війні проти Волзької Булгарії у 985 р.
    Борис-Роман (986—1015)
    Гліб-Давид (987—1015)
    2-г болгарка
    Анна Порфірогенета (963—1011) — Шлюб з сестрою імператора Василія ІІ (дочкою імператора Романа II) після Херсонеської війни у 989 р.
    дочка графа Куно фон Енгінген (? — 1018)
    [ред.]Князь Володимир на грошах

    Враховуючи загальновизнаний вплив Володимира Великого на розвиток державності і суспільного життя на землях сучасної України, він зображений на лицевій стороні всіх різних видів одногривневих банкнот і двох монетах. Також пам'ятник Володимиру Хрестителю на Володимирській гірці в Києві був зображений на купюрі 100 000 купонів. Портрет Володимира Святославича зображено на банкноті номіналом 1 гривня.








    [ред.]Ресурси інтернету
    Володимир Святославич на Вікісховищі?
    Володимир Святославич на Родоводі?
    Володимир Святий: біографічний нарис
    Рюриковичі. Персональний склад
    Біографія Володимира Святославовича та його принципи
    Як виглядав великий князь київський
    Князь Володимир і хрещення Русі
    Кралюк П. Коріння Хрестителя Русі. Володимир Святий — родом із Волині?
    Радіо Свобода Петро Кралюк: Війни у Вікіпедії, або чи пошанує Україна Володимира Святого?




    ?????
    Гость

    Святой равноапостольный великий князь Владимир

    Сообщение  ????? в 29.01.12 21:07

    СВЯТОЙ РАВНОАПОСТОЛЬНЫЙ ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ВЛАДИМИР

    День памяти: Июль 15/28
    Спойлер:







    Князь Владимир, равноапостольный
    Святой равноапостольный великий князь Владимир. Немногие имена на скрижалях истории могут сравниться по значению с именем святого равноапостольного Владимира, крестителя Руси, на века вперед предопределившего духовные судьбы Русской Церкви и русского православного народа. Владимир был внук святой равноапостольной Ольги, сын Святослава († 972). Мать его, Малуша († 1001) - дочь Малка Любечанина, которого историки отождествляют с Малом, князем Древлянским. Приводя к покорности восставших древлян и овладев их городами, княгиня Ольга повелела казнить князя Мала, за которого пытались ее сватать после убийства Игоря, а детей его, Добрыню и Малушу, взяла с собой. Добрыня вырос храбрым умелым воином, обладал государственным умом, был впоследствии хорошим помощником своему племяннику Владимиру в делах военного и государственного управления.

    "Вещая дева" Малуша стала христианкой (вместе с великой княгиней Ольгой в Царьграде), но сохранила в себе таинственный сумрак языческих древлянских лесов. Тем и полюбилась она суровому воину Святославу, который, против воли матери, сделал ее своей женой. Разгневанная Ольга, считая невозможным брак своей "ключницы", пленницы, рабыни с сыном Святославом, наследником великого Киевского княжения, отправила Малушу на свою родину в весь неподалеку от Выбут. Там и родился, около 960 года, мальчик, названный русским языческим именем Володимир - владеющий миром, владеющий особым даром мира.

    В 970 году Святослав, отправляясь в поход, из которого ему не суждено уже было вернуться, поделил Русскую Землю меж тремя сыновьями. В Киеве княжил Ярополк, в Овруче, центре Древлянской земли, Олег, в Новгороде - Владимир. Первые годы княжения мы видим Владимира яростным язычником. Он возглавляет поход, в котором ему сочувствует вся языческая Русь, против Ярополка-христианина, или, во всяком случае, по свидетельству летописи, "давшего великую волю христианам", и вступает 11 июня 978 года в Киев, став "единодержцем" Киевского государства, "покорив окрестные страны, одни - миром, а непокорных - мечем".

    Молодой Владимир предавался бурной чувственной жизни, хотя далеко не был таким сластолюбцем, каким его иногда изображают. Он "пас свою землю правдою, мужеством и разумом", как добрый и рачительный хозяин, при необходимости расширял и оборонял ее пределы силой оружия, а возвращаясь из похода, устраивал для дружины и для всего Киева щедрые и веселые пиры.

    Но Господь готовил ему иное поприще. Где умножается грех, там, - по слову Апостола, - преизобилует благодать. "И прииде на него посещение Вышнего, призре на него Всемилостиве око Благого Бога, и воссияла мысль в сердце его, да разумеет суету идольского прельщения, да взыщет Единого Бога, сотворившего все видимое и невидимое". Дело принятия Крещения облегчалось для него внешними обстоятельствами. Византийскую империю сотрясали удары мятежных полководцев Варды Склира и Варды Фоки, каждый из которых уже примеривал царскую корону. В трудных условиях императоры, братья-соправители Василий Болгаробойца и Константин, обратились за помощью к Владимиру.

    События развивались быстро. В августе 987 года Варда Фока провозгласил себя императором и двинулся на Константинополь, осенью того же года послы императора Василия были в Киеве. "И истощились богатства его (Василия), и побудила его нужда вступить в переписку с царем Руссов. Они были его врагами, но он просил у них помощи, - пишет о событиях 980-х годов один из арабских хронистов. - И царь Руссов согласился на это, и просил свойства' с ним".

    В награду за военную помощь Владимир просил руки сестры императоров Анны, что было для византийцев неслыханной дерзостью. Принцессы крови никогда не выходили замуж за "варварских" государей, даже христиан. В свое время руки той же Анны домогался для своего сына император Оттон Великий, и ему было отказано, но сейчас Константинополь вынужден был согласиться.

    Был заключен договор, согласно которому Владимир должен был послать в помощь императорам шесть тысяч варягов, принять святое Крещение и при этом условии получить руку царевны Анны. Так в борьбе человеческих устремлений воля Божия определила вхождение Руси в благодатное лоно Церкви Вселенской. Великий князь Владимир принимает Крещение и направляет в Византию военную подмогу. С помощью русских мятеж был разгромлен, а Варда Фока убит. Но греки, обрадованные неожиданным избавлением, не торопятся выполнить свою часть уговора.

    Возмущенный греческим лукавством, князь Владимир "вборзе собра вся своя" и двинул "на Корсунь, град греческий", древний Херсонес. Пал "неприступный" оплот византийского господства на Черном море, один из жизненно важных узлов экономических и торговых связей империи. Удар был настолько чувствителен, что эхо его отозвалось по всем Византийским пределам.

    Решающий довод снова был за Владимиром. Его послы, воевода Олег и Ждьберн, прибыли вскоре в Царьград за царевной. Восемь дней ушло на сборы Анны, которую братья утешали, подчеркивая значительность предстоящего ей подвига: способствовать просвещению Русского государства и земли их, сделать их навсегда друзьями Ромейской державы. В Тавриде ее ждет святой Владимир, к титулам которого прибавился новый, еще более блестящий - цесарь (царь, император). Надменным владыкам Константинополя пришлось уступить и в этом - поделиться с зятем цесарскими (императорскими) инсигниями. В некоторых греческих источниках святой Владимир именуется с того времени "могущественным басилевсом", он чеканит монеты по византийским образцам и изображается на них со знаками императорской власти: в царской одежде, на голове - императорская корона, в правой руке - скипетр с крестом.


    Равноапостольные князь Владимир и княгиня Ольга
    С царевной прибыл посвященный святым Патриархом Николаем II Хризовергом на Русскую кафедру митрополит Михаил со свитой, клиром, многими святыми мощами и другими святынями. В древнем Херсонесе, где каждый камень помнил святого Андрея Первозванного, свершилось венчание святого равноапостольного Владимира и блаженной Анны, напомнив и подтвердив исконное единство благовестия Христова на Руси и в Византии. Корсунь, "вено царицы", был возвращен Византии. Великий князь весной 988 года отправляется с супругой через Крым, Тамань, Азовские земли, входившие в состав его обширных владений, в обратный путь к Киеву. Впереди великокняжеского поезда с частыми молебнами и несмолкающими священными песнопениями несли кресты, иконы, святые мощи. Казалось, сама Святая Вселенская Церковь двинулась в просторы Русской земли, и обновленная в купели Крещения Святая Русь открывалась навстречу Христу и Его Церкви.

    Наступило незабываемое и единственное в русской истории утро Kрещения киевлян в водах Днепра. Накануне святой Владимир объявил по городу: "Если кто не придет завтра на реку - богатый или бедный, нищий или раб - будет мне враг". Священное желание святого князя было исполнено беспрекословно: "в одно время вся земля наша восславила Христа со Отцем и Святым Духом".


    Святой равноапостольный князь Владимир
    Трудно переоценить глубину духовного переворота, совершившегося молитвами святого равноапостольного Владимира в русском народе, во всей его жизни, во всем мировоззрении. В чистых киевских водах, как в "бане пакибытия", осуществилось таинственное преображение русской духовной стихии, духовное рождение народа, призванного Богом к невиданным еще в истории подвигам христианского служения человечеству. - "Тогда начал мрак идольский от нас отходить, и заря Православия явилась, и Солнце Евангельское землю нашу осияло". В память священного события, обновления Руси водою и Духом, установился в Русской Церкви обычай ежегодного крестного хода "на воду" 1 августа, соединившийся впоследствии с празднеством Происхождения Честных Древ Животворящего Креста Господня, общим с Греческой Церковью, и русским церковным празднеством Всемилостивому Спасу и Пресвятой Богородице (установленным святым Андреем Боголюбским в 1164 году). В этом соединении праздников нашло точное выражение русское Богословское сознание, для которого неразрывны Крещение и Крест.


    Владимир князь
    Всюду по Святой Руси, от древних городов до дальних погостов, повелел святой Владимир ниспровергнуть языческие требища, иссечь истуканов, а на месте их рубить по холмам церкви, освящать престолы для Бескровной Жертвы. Храмы Божии вырастали по лицу земли, на возвышенных местах, у излучин рек, на старинном пути "из варяг в греки" - словно путеводные знаки, светочи народной святости. Прославляя храмоздательные труды равноапостольного Владимира, автор "Слова о законе и благодати", святитель Иларион, митрополит Киевский, восклицал: "Капища разрушаются, и церкви поставляются, идолы сокрушаются и иконы святых являются, бесы убегают, Крест грады освящает". С первых веков христианства ведет начало обычай воздвигать храмы на развалинах языческих святилищ или на крови святых мучеников. Следуя этому правилу, святой Владимир построил храм святого Василия Великого на холме, где находился жертвенник Перуна, и заложил каменный храм Успения Пресвятой Богородицы (Десятинный) на месте мученической кончины святых варягов-мучеников (память 12 июля). Великолепный храм, призванный стать местом служения митрополита Киевского и всея Руси, первопрестольным храмом Русской Церкви, строился пять лет, был богато украшен настенной фресковой живописью, крестами, иконами и священными сосудами, привезенными из Корсуня. День освящения храма Пресвятой Богородицы, 12 мая (в некоторых рукописях - 11 мая), святой Владимир повелел внести в месяцесловы для ежегодного празднования. Событие было соотнесено с существовавшим уже праздником 11 мая, связывавшим новый храм двойной преемственностью. Под этим числом отмечается в святцах церковное "обновление Царьграда" - посвящение святым императором Константином новой столицы Римской империи, Константинополя, Пресвятой Богородице (в 330 году). В тот же день при святой равноапостольной Ольге освящен в Киеве храм Софии - Премудрости Божией (в 960 году). Святой равноапостольный Владимир, освятив кафедральный собор Пресвятой Богородицы, посвящал тем самым, вслед за равноапостольным Константином, стольный град Земли Русской, Киев, Владычице Небесной.

    Тогда же святым Владимиром была пожалована Церкви десятина, почему и храм, ставший центром общерусского сбора церковной десятины, нарекли Десятинным. Древнейший текст уставной грамоты, или церковного Устава, святого князя Владимира гласил: "Се даю церкви сей Святыя Богородицы десятину из всего своего княжения, и тако же и по всей земле Русской от всего княжья суда десятую векшу, из торгу - десятую неделю, а из домов на всяко лето - десятое всякого стада и всякого жита, чу'дной Матери Божией и чу'дному Спасу". Устав перечислял также "церковных людей", освобождавшихся от судебной власти князя и его тиунов, подлежавших суду митрополита.

    Летопись сохранила молитву святого Владимира, с которой он обратился к Вседержителю при освящении Успенского Десятинного храма: "Господи Боже, призри с Небесе и виждь, и посети винограда Своего, яже насади десница Твоя. И сверши новые люди сии, им же обратил еси сердце и разум - познати Тебя, Бога Истинного. И призри на церковь Твою сию, юже создал недостойный раб Твой во имя Рождшей Тя Матери, Приснодевы Богородицы. Аще кто помолится в церкви сей, то услыши молитву его, молитв ради Пречистой Богородицы".

    С Десятинной церковью и епископом Анастасом некоторые историки связывали начало русского летописания. При ней были составлены Житие святой Ольги и сказание о варягах-мучениках в их первоначальном виде, а также "Слово о том, како крестися Владимир возмя Корсунь". Там же возникла ранняя, греческая редакция Жития святых мучеников Бориса и Глеба.


    Святой равноапостольный князь Владимир
    Киевскую митрополичью кафедру при святом Владимире занимали последовательно митрополиты святой Михаил († 15 июня 991), митрополит Феофилакт, переведенный в Киев с кафедры Севастии Армянской (991-997), митрополит Леонтий (997-1008), митрополит Иоанн I (1008-1037). Их трудами были открыты первые епархии Русской Церкви: Новгородская (первым ее предстоятелем был святитель Иоаким Корсунянин († 1030, составитель Иоакимовской летописи), Владимиро-Волынская (открыта 11 мая 992 года), Черниговская, Переяславская, Белгородская, Ростовская. "Сице же и по всем грады и по селам воздвизахуся церкви и монастыри, и умножахуся священницы, и вера православная цветяше и сияше яко солнце". Для утверждения веры в новопросвещенном народе нужны были ученые люди и школы для их подготовки. Поэтому святой Владимир со святым митрополитом Михаилом "начаша от отцов и матерей взимати младые дети и давати в училище учитися грамоте". Такое же училище устроил святитель Иоаким Корсунянин († 1030) в Новгороде, были они и в других городах. "И бысть множество училищ книжных, и бысть от сих множество любомудрых философев".


    Владимир великий князь
    Святой Владимир твердой рукой сдерживал на рубежах врагов, строил города, крепости. Им построена первая в русской истории "засечная черта" - линия оборонительных пунктов против кочевников. "Нача ставити Володимер грады по Десне, по Выстри, по Трубежу, по Суле, по Стугне. И населил их новгородцами, смольнянами, чудью и вятичами. И воевал с печенегами и одолевал их". Действенным оружием часто была мирная христианская проповедь среди степных язычников. В Никоновской летописи под 990 годом записано: "Того же лета приидоша из болгар к Володимеру в Киев четыре князя и просветишася Божественным Крещением". В следующем году "прииде печенегский князь Кучуг и прият греческую веру, и крестися во Отца и Сына и Святого Духа, и служаше Владимиру чистым сердцем". Под влиянием святого князя крестились и некоторые видные иноземцы, например, живший несколько лет в Киеве норвежский конунг (король) Олаф Трюггвасон († 1000), знаменитый Торвальд Путешественник, основатель монастыря святого Иоанна Предтечи на Днепре под Полоцком, и другие. В далекой Исландии поэты-скальды назвали Бога "хранителем греков и русских".

    Средством христианской проповеди были и знаменитые пиры святого Владимира: по воскресеньям и большим церковным праздникам после литургии выставлялись для киевлян обильные праздничные столы, звонили колокола, славословили хоры, "калики перехожие" пели былины и духовные стихи. Например, 12 мая 996 года по поводу освящения Десятинной церкви князь "сотвори пирование светло", "раздавая имения много убогим, и нищим, и странникам, и по церквам и по монастырям. Больным же и нищим доставлял по улицам великие кады и бочки меду, и хлеб, и мясо, и рыбу, и сыр, желая, чтобы все приходили и ели, славя Бога". Пиры устраивались также в честь побед киевских богатырей, полководцев Владимировых дружин - Добрыни, Александра Поповича, Рогдая Удалого.

    В 1007 году святой Владимир перенес в Десятинную церковь мощи святой равноапостольной Ольги. А четыре года спустя, в 1011 году, там же была погребена его супруга, сподвижница многих его начинаний, блаженная царица Анна. После ее кончины князь вступил в новый брак - с младшей дочерью немецкого графа Куно фон Эннингена, внучкой императора Оттона Великого.

    Эпоха святого Владимира была ключевым периодом для государственного становления православной Руси. Объединение славянских земель и оформление государственных границ державы Рюриковичей происходили в напряженной духовной и политической борьбе с соседними племенами и государствами. Крещение Руси от православной Византии было важнейшим шагом ее государственного самоопределения. Главным врагом святого Владимира стал Болеслав Храбрый, в планы которого входило широкое объединение западнославянских и восточнославянских племен под эгидой католической Польши. Это соперничество восходит еще ко времени, когда Владимир был язычник: "В лето 6489 (981). Иде Володимер на ляхи и взя грады их, Перемышль, Червень и иные грады, иже есть под Русью". Последние годы Х столетия также наполнены войнами святого Владимира и Болеслава.

    После кратковременного затишья (первое десятилетие ХI века) "великое противостояние" вступает в новую фазу: в 1013 году в Киеве был раскрыт заговор против святого Владимира: Святополк Окаянный, женившийся на дочери Болеслава, рвался к власти. Вдохновителем заговора был духовник Болеславны, католический епископ Колобжегский Рейберн.

    Заговор Святополка и Рейберна был прямым покушением на историческое существование Русского государства и Русской Церкви. Святой Владимир принял решительные меры. Все трое были арестованы, и Рейберн вскоре скончался в заточении.

    Святой Владимир не мстил "гонящим и ненавидевшим" его. Принесший притворное покаяние Святополк был оставлен на свободе.

    Новая беда назревала на Севере, в Новгороде. Ярослав, еще не столь "мудрый", каким он вошел позже в русскую историю, ставший в 1010 году держателем Новгородских земель, задумал отложиться от своего отца, великого князя Киевского, завел отдельное войско, перестал платить в Киев обычную дань и десятину. Единству Русской земли, за которое всю жизнь боролся святой Владимир, угрожала опасность. В гневе и скорби князь повелел "мосты мостить, гати гатить", готовиться к походу на Новгород. Силы его были на исходе. В приготовлениях к последнему своему, к счастью несостоявшемуся, походу креститель Руси тяжело заболел и предал дух Господу в селе Спас-Берестове 15 июля 1015 года. Он правил Русским государством тридцать семь лет (978-1015). из них двадцать восемь лет прожил во святом Крещении.

    Готовясь к новой борьбе за власть и надеясь в ней на помощь поляков, Святополк, чтобы выиграть время, пытался скрыть смерть отца. Но патриотически настроенные киевские бояре тайно, ночью, вывезли тело почившего государя из Берестовского дворца, где сторожили его люди Святополка, и привезли в Киев. В Десятинной церкви гроб с мощами святого Владимира встретило киевское духовенство во главе с митрополитом Иоанном. Святые мощи были положены в мраморной раке, поставленной в Климентовском приделе Десятинного Успенского храма рядом с такой же мраморной ракой царицы Анны...

    Имя и дело святого равноапостольного Владимира, которого народ назвал Красным Солнышком, связано со всей последуюшей историей Русской Церкви. "Им мы обожились и Христа, Истинную Жизнь, познали", - засвидетельствовал святитель Иларион. Подвиг его продолжили его сыновья, внуки, правнуки, владевшие Русской землей в течение почти шести столетий: от Ярослава Мудрого, сделавшего первый шаг к независимому существованию Русской Церкви - до последнего Рюриковича, царя Феодора Иоанновича, при котором (в 1589 году) Русская Православная Церковь стала пятым самостоятельным Патриархатом в диптихе Православных Автокефальных Церквей.

    Празднование святому равноапостольному Владимиру было установлено святым Александром Невским после того, как 15 мая 1240 года, помощью и заступлением святого Владимира, была им одержана знаменитая Невская победа над шведскими крестоносцами.

    Но церковное почитание святого князя началось на Руси значительно ранее. Митрополит Иларион, святитель Киевский († 1053), в "Слове о законе и благодати", сказанном в день памяти святого Владимира у раки его в Десятинном храме, называет его "во владыках апостолом", "подобником" святого Константина, и сравнивает его апостольское благовестие Русской Земле с благовестием святых апостолов.

    ?????
    Гость

    Князь Владимир, равноапостольный

    Сообщение  ????? в 29.01.12 21:12

    РАВНОАПОСТОЛЬНЫЙ КНЯЗЬ ВЛАДИМИР
    Спойлер:

    День памяти: Июль 15/28






    Князь Владимир, равноапостольный
    Святой равноапостольный князь Владимир
    Князь Владимир был сыном Святослава от древлянской княжны Малуши. Родился он в 963 году. Воспитывал Владимира брат его матери язычник Добрыня. В 972 году князь Владимир стал править Новгородом. В 980 г. в разгар войны между братьями Владимир пошел на Киев, в котором княжил его старший брат Ярополк. Победив брата, Владимир стал править в Киеве. Он завоевал Галицию, смирил вятичей, воевал с печенегами, распространил пределы своей державы от Балтийского моря на севере до реки Буг на юге. У него было пять жен и многочисленные наложницы. На Киевских горах он установил идолов, которым стали приносить человеческие жертвы. Тогда погибли за Христа варяги Феодор и Иоанн. Обстоятельства их смерти произвели на Владимира сильное впечатление, и он начал сомневаться в истинности языческой веры.


    Владимир князь
    По приглашению князя в Киев приходили проповедники из разных стран: послы от болгар-мусульман, живших за Волгой, немцы-латиняне, иудеи и греки. Князь расспрашивал об их вере, и каждый предлагал ему свою веру. Но самое сильное впечатление произвел на него православный греческий проповедник, который в заключение своей беседы показал ему картину Страшного суда. По совету бояр, Владимир отправил десять мудрых мужей, чтобы испытать на месте, чья вера лучше. Когда эти русские послы прибыли в Константинополь, то великолепие Софийского храма, стройное пение придворных певчих и торжественность патриаршей службы тронули их до глубины души: «Мы не знали, — говорили они потом Владимиру, — на земле мы стояли или на небе». А бояре тут же ему заметили: «Если бы вера греческая не была лучше других вер, не приняла бы ее бабка твоя Ольга — мудрейшая из людей».

    Владимир решил креститься, но не хотел подчинять Русь грекам. Поэтому вскоре после возвращения послов Владимир пошел войной на греков и взял Херсонес. Отсюда он отправил послов в Константино-поль к императорам Василию и Константину с требованием руки сестры их, царевны Анны. Те отвечали ему, что царевна может быть женой только христианина. Тогда Владимир объявил, что желает принять христианскую веру. Но прежде, чем невеста прибыла в Херсонес, Владимир был поражен слепотой.

    В таком состоянии, подобно апостолу Павлу, он познал свою духовную немощь и приготовился к великому таинству возрождения. Царевна, прибывшая в Херсонес, посоветовала ему поспешить с крещением. Владимир крестился (988 г.) и был наименован Василием. При выходе из купели, он прозрел душевными и телесными очами и в избытке радости воскликнул: «Теперь я познал истинного Бога!»


    Святой равноапостольный князь Владимир
    Возвратившись в Киев в сопровожден корсунских и греческих священников, Владимир прежде всего предложил креститься своим двенадцати сыновьям, и они крестились в одном источнике, известном в Киеве под именем Крещатика. Вслед за ними крестились многие бояре. Между тем, Владимир приступил к истреблению идолов, и главный из них идол Перун был привязан к конскому хвосту, с поруганием совлечен с горы и брошен в Днепр. За низвержением идолов последовало оглашение народа евангельской проповедью. Христианские священники собирали народ и наставляли его в святой вере. Наконец, святой Владимир объявил в Киеве, чтобы все жители, богатые и убогие, явились в определенный день на реку для принятия крешения. Киевляне спешили исполнить волю князя, рассуждая так: «Если бы новая вера не была лучше, то князь и бояре ее бы не приняли».

    В назначенный день жители Киева собрались на берег Днепра. Сюда явился сам Владимир с христианскими священниками. Все киевляне вошли в реку, кто по шею, кто по грудь; взрослые держали на руках младенцев; священники на берегу читали молитвы, а святой Владимир, объятый восторгом, молился Богу и поручал Ему себя и свой народ.


    Владимир великий князь
    После Киева и его окрестностей святая вера была насаждена в Новгороде. Первый киевский митрополит Михаил в 990 г. прибыл сюда с шестью епископами в сопровождении Добрыни, дяди святого Владимира. Сначала ниспровергли идола Перуна, как и в Киеве влачили по земле и ввергли в реку Волхов; после этого оглашали и крестили народ. Из Новгорода митрополит Михаил в сопровождении четырех епископов и Добрыни прибыл в Ростов и здесь крестил многих, рукоположил пресвитеров и воздвиг храм. Впрочем, язычество долго держалось в Ростове, так что первые два епископа Ростовские, святые Феодор и Иларион, после многих усилий в борьбе с язычеством вынуждены были оставить свою кафедру. Для искоренения язычества и утверждения святой веры много здесь потрудились святые епископы Леонтий и Исаия и преподобный Амвросий, архимандрит основанной им Ростовской обители.

    В 992 году святая вера была насаждена в Суздальском крае. Сюда прибыл святой князь Владимир с двумя епископами. Суздальцы охотно крестились.

    Дети святого Владимира, которым он раздал уделы, заботились о распространении и утверждении христианства в подвластных ему областях. Так в Х веке, кроме Киева, Новгорода, Ростова и Суздаля, святая вера была насаждена в городах Муроме, Полоцке, Владимире Волынском, Смоленске, Пскове, Луцке, Тмутаракани и в земле древлянской. Впоследствии в пределах страны вятичей (в дальнейшем Курская, Орловская, Тульская и Калужская губернии) много потрудился для евангельской проповеди преподобный Кукша, инок Печерской обители, который принял от язычников мученическую смерть.

    Вообще христианская вера в первое время распространялась преимущественно около Киева и по великому водному пути от Киева до Новгорода. От Новгорода она распространилась по волжскому пути. Под влиянием Православной веры славянские племена стали объединяться в единое государство.

    Успешному распространению веры Христовой среди русского народа содействовало в особенности то, что она распространялась большей частью мирными средствами — проповедью, убеждением (а не огнем и мечом, как это нередко делалось римо-католиками) и, притом, благодаря трудам святых Кирилла и Мефодия, на родном славянском языке.

    От русских православная вера Христова проникла в среду инородцев, живших по соседству и на окраинах Руси. Так, в X - XIII веках начали принимать крещение некоторые из финских племен (ижора и корела), чудь, черемисы и вотяки, инородцы вологодского края и др. В начале XIII века воздвигнут был на берегах Волги и Оки Нижний Новгород как крепкий оплот Православия среди инородцев Поволжья и средней полосы России.


    Равноапостольные князь Владимир и княгиня Ольга
    На западе России распространение православной веры встретилось с другим сильным влиянием, которое шло от Римо-католической церкви. В Финляндии проповедовали латинские миссионеры из Швеции. На юг от Финского залива сначала утвердилось Православие, но впоследствии сюда проникли латинские миссионеры из Дании. В конце ХII века в Ливонии основался латинский орден меченосцев, который противо-действовал и русскому влиянию, и успехам Православия. В Литве Православная вера стала распространяться еще в XII веке из соседних русских поселений. В XIII веке, когда литовские князья овладели русскими городами Новогрудком, Слонимом, Брестом), некоторые из них приняли крещение.

    Успехам святой веры в особенности способствовала в XIV веке мученическая кончина за нее трех придворных вельмож литовского князя Ольгерда (сына Гедимина, основателя литовского княжества), а именно святых Антония, Иоанна и Евстафия. Но в конце того же века Литва и подчиненная ей православная западная Русь соединились с католической Польшей. После этого большие усилия Римских пап направляются к тому, чтобы, во-первых, отделить юго-западные епархии от единой Российской церкви, а во-вторых, ввести здесь так называемую литовскую унию.

    [Жития] [Иконы] [Молитвы] [Храмы] [Святыни]

    days@pravoslavie.ru © ПРАВОСЛАВИЕ.RU

    пресвитер Димитрий
    Модератор
    Модератор

    Сообщения : 858
    Дата регистрации : 2011-04-03
    Возраст : 49
    Откуда : Херсонщина
    Вероисповедание : православный

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  пресвитер Димитрий в 30.01.12 0:39

    Спойлеры!

    ?????
    Гость

    Спойлеры!-Понял,спасибо!

    Сообщение  ????? в 31.01.12 2:43

    Спойлеры!-Понял,спасибо!

    пресвитер Димитрий
    Модератор
    Модератор

    Сообщения : 858
    Дата регистрации : 2011-04-03
    Возраст : 49
    Откуда : Херсонщина
    Вероисповедание : православный

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  пресвитер Димитрий в 31.01.12 2:52

    ОК. Невежливый пост пользователя Русского удалил.

    ?????
    Гость

    Благодарность...

    Сообщение  ????? в 31.01.12 22:51

    Дякую,отче...

    ?????
    Гость

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  ????? в 31.01.12 22:57

    berislav пишет:Від часів Володимирового Хрещення наш народ не знав періодів бездержавності
    Гражданин! Потрудитесь воздерживаться здесь от своей мовы.

    ?????
    Гость

    Васе...

    Сообщение  ????? в 31.01.12 23:01

    Вася... гражданин- будешь так говорить на зоне в перьми...

    пресвитер Димитрий
    Модератор
    Модератор

    Сообщения : 858
    Дата регистрации : 2011-04-03
    Возраст : 49
    Откуда : Херсонщина
    Вероисповедание : православный

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  пресвитер Димитрий в 01.02.12 0:17

    Владимир, постарайтесь воздерживаться от украинского, Вы прекрасно русским владеете, а на форуме мало кто хорошо знает украинский.

    Ярослав Милоский
    Пользователь
    Пользователь

    Сообщения : 149
    Дата регистрации : 2012-01-31
    Вероисповедание : православный

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  Ярослав Милоский в 01.02.12 0:39

    Всі чудово розуміють україньску мову, це мова також і росіян, продовжуйте, не звертайте уваги на націоналістів.

    Пресв. Д. Предупреждение.

    ?????
    Гость

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  ????? в 01.02.12 7:38

    berislav пишет:Вася... гражданин- будешь так говорить на зоне в перьми...
    Гражданин! Я с Вами свиней не пас. Тыкайте своим собутыльникам.
    Им же и указывайте, к кому и как обращаться.

    ?????
    Гость

    Вася - хунвейбин!

    Сообщение  ????? в 07.02.12 16:53

    Вася - хунвейбин!

    Михаил55
    Корифей форума
    Корифей форума

    Сообщения : 10619
    Дата регистрации : 2011-02-03
    Возраст : 61
    Откуда : Ярославль
    Вероисповедание : .православный

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  Михаил55 в 07.02.12 16:55

    А это уже вызов всему Форуму!!! Вы хотите посеять бурю? Оно Вам надо?

    Евгений Сумский
    Корифей форума
    Корифей форума

    Сообщения : 11738
    Дата регистрации : 2011-06-28
    Возраст : 38
    Откуда : тролльландия

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  Евгений Сумский в 07.02.12 17:03

    В принципе, слово хунвейбин не ругательное,чего Вы так вполошились?
    Хунвэйбины — члены созданных в 1966—1967 годах отрядов студенческой и школьной молодёжи в Китае, одни из наиболее активных участников Культурной революции.

    Михаил55
    Корифей форума
    Корифей форума

    Сообщения : 10619
    Дата регистрации : 2011-02-03
    Возраст : 61
    Откуда : Ярославль
    Вероисповедание : .православный

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  Михаил55 в 07.02.12 17:05

    Я не Вася. Я все сказал...мягко!

    ?????
    Гость

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  ????? в 08.02.12 0:11

    Svyatoslav пишет:Вася - хунвейбин!
    И что?
    Вы, у в а ж а е м ы й, знаете, кто такие хунвейбины? Вы их встречали живьём?

    ?????
    Гость

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  ????? в 08.02.12 0:14

    Михаил55 пишет:А это уже вызов всему Форуму!!! Вы хотите посеять бурю? Оно Вам надо?
    Миш, не волнуйся. Я на майдаунутых дурачков не обижаюсь.

    Спонсируемый контент

    Re: Володимир Великий

    Сообщение  Спонсируемый контент Сегодня в 2:58


      Текущее время 09.12.16 2:58